Олег Гнатюк
Уста твої, як дикий мед, солодкі.
Весь сонця жар улігся на долоні.
Серпневі ночі – ви такі короткі,
щоб цілувати очі, очі сонні…
Торкнутись мрій у волошковім полі,
Вкраїно, уставай! Прийшла орда рашистська!
Ти знову у вогні, в крові́ пливуть міста!
Сьогодні й на віки́ – москву ми мусим знищить!
Старенька жінка, вкутана в лахміття,
німа сидить на крижаній землі…
Торбинка. Склянка. Поруч купа сміття.
Печаль одвічна квилить на чолі.
Покинута, знівечена роками,
Все менше усмішок, все більше сліз.
Похмурі дні. Блукають містом тіні.
Хтось крихту щастя взяв…і не доніс.
Не дивина – воно ж лежить на міні.
Технічний тиск – високий, як в людей:
безсилі тут і найдорожчі ліки.
О, незбагненна таїна,
зачата із живого слова,
як музика століть, луна –
вкраїнська мова!
Пірнувши до її глибин –
