Їхав сьогодні у звичайній Київській маршрутці. Побачив наступне:
Усі ми знаємо, що погода зараз не дуже радує: повно слизького, підступливого тротуару, кальобухи, що можна промочити добре ноги, якщо не вгледіти, туман, то мороз то дощ, то не зрозуміло що та інше. У такий час, маршрутне таксі нашого міста просто забите, наче ото комусь поробилося і він вирішив запхати трактора у таврію. Але нічого, наче їдемо, наче без лайки. Подивляємося один на одного тяжкими, змученими очима та і все на цьому.
Наче нічого не примітного, про що тут писати? А от про що.
На зупинці вирішив вийти дідусь. Такий наче і не маленький дідусь - добре вдітий, заможний селянин, вгодований, білі вуса, охайні, пальто сірого кольору, капелюх як у водіїїв минулих часів. І от він виходить, звісно, підковзується і падає. І наче нічого такого тут немає, звичайна справа - впасти коли гололід. Але ж ні, справа стала не звичайною.
Щоб Ви розуміли, той дід, коли послизнувся, він так летів, що перелетів повністю тротуар і впав аж десь під тином часного будинку. Впав наче мішок на ліве плече, і побачивши під час того грандіозного польоту усе своє життя (на справді усе це виглядало так, що мабуть уся маршрутка думала, що діт проломить той тин і опиниться у дворі) перше що він почув мене просто приголомшило.
Замість теплих слів і допомоги, у бік нещасного посипалося від водія:
