Сергій Біленький
Годі молитись божкам!
Їх не публікують у пресі
Кожен піддасться грішкам
Для пошуку свого Нессі.
Та на дні ні золота, ні монет
Я ходжу завжди сотнею кімнат,
У кожній є вже власна роль для мене,
Я сплутав ролі, все, як каземат,
Пробачте всі - тут буде nota bene.
Мій ґлузд мене лишає сам на сам
Вітрильник святкує звільнини
Від гавані та Батьківщини,
Щоб із ґратинок у клітини
Тікать, тікать, тікать, тікать...
Не зволікать, щоб не пожити
Мовчати краще, ніж казати,
Думки померли не вродивсь.
Твої слова - твої ж і ґрати,
Тож падай вниз, тож падай вниз.
Ти вже всередині плодами
Вільний крила не потрібні,
В них без пір'я небо є
Хто шукає шанси хлібні
Потім скажи не моє.
В тому й воля - просто жити
Від холоду німіють душі наші
Серед цих тіл, що втратили життя,
Нас вже нема, ми вже пропащі
І хай ми стерті крізь буття.
Про тих, хто зник з землі у тиші,
Крик розстріляє нічну безодню,
Свічка станцює останній крок
Хто б прихистив сироту безродню?
Якщо будинок мовчить на замок.
В кожному з нас живуть мінотаври
З тобою серцем бути можна,
Коханим бути - аж ніяк
Коли настала мить тривожна
Від нас лишився переляк?
Минає час, але не спогад
В кроці цнотливому пошук існує
Годі мовчати на стінах доріг!
Вічне "не знаю" людське причарує
Космічний висновок на траву ліг.
Що тобі, брате? Волю і право?
Засурміли труби в мить жахливу,
Що ж тобі потрібно ще в похід?
Хтось зі скептицизмом каже диву:
«Я б не встиг воскреснути без слів».
У реалій кам’яні основи
Хочеш пізнати цей Всесвіт в мені?
Сотні зірок на тлі майбуття
Чом мої очі стабільно сумні?
Як від морозу дійти до лиття?
Той мікроскоп поцілунків у вічі
Годі робити у сни візити,
Щастя шукаєш в чужих очах.
Ми були разом щасливі, як діти,
Зараз за чаєм приходить лиш страх.
Я бачив Всесвіт у погляді й фразах,
