vasylenko .ko
Я змушу тебе триматись
За цю пустотілу тінь.
Найкраще з моїх умінь-
Я вмію про це мовчати.
Та мій неспокійний портрет
Я темрявою жадібно уп'юся,
Згорить поволі фосфорична днина.
Як купіль тепла огорне дитину,
Так в тиші ночі мирно розчинюся.
І стегон сяйво з бліддю порцеляни,
Пусть копотью плюют дворцы,
Пусть ноту шум переиначит,
Пусть сердцу милые, черты
Отныне меньше станут значить,
Пусть солнце скроют от людей
Грязны и беспросветны тучи
Мир, что отнюдь не похожий на глобус,
Тускло сверкающий старенький шар
( как бы не древний, ну разве немного)
Нас до тех пор по вселенной вращал,
Мишки покуда чесались спиною,
Белою шерстью об оси земные
Я прекращаю для тебя писать,
Моя ты равнодушная богиня,
Любви неблагодарной берегиня,
Избитых слов напыщенный алтарь..
Ты не ценила никогда и слога,
18+
( Ця історія в жодному разі не була написана з метою образити почуття віруючої людини )
Я ніби остання, людина-
Відмітка на тлі хронологій,
Похилена постать на сходах,
Проплішина в свіжих новинах…
Крізь зяючі вікон пащеки
Я влюбляюсь в свое же вранье.
Как жестоко, как глупо, о Боже.
Дрожью мелкой сквозь сеточку кожи
Тонкий дым и сухое вино,
Словно прутьями, в тело всекаешь.
Спи міцно, моя тривого,
Відчуй, як тебе цілую
І знай, я цього потребую.
І більше нічого такого…
...Такого чужого й ворожого,
Такого холодного й гострого,
Услышь в моем голосе тихом
Дрожащую ноту усталости.
Она повторяется заново,
Как звук сообщений безликий,
Как отклик системного сбоя,
І вдома ніби (та не вдома)
Обличчя втомою близькі
Покори повної низькі
На схід відвішують поклони
За тих ,хто втратився колись,
Допоки я в найменшій мірі
Волос густая светлая копна
Лишённая младенческого блеска,
Вескам как будто над ушами тесно,
Ресничек малость никнет без следа.
Бровей плешивые скупые дуги
