Неоніла Гуменюк
Туди, де лиш птахи гарно співають.
Любові віддаватися не гріх
І насолоджуватися кохання раєм.
Де так манить очей твоїх блакить,Палахкотять від поцілунків губи
Та кожну хвильку щастя струменить,Ми ж дихаємо ним на повні груди.
Б"ються шалено в унісон серця,
Як обрій при заході сонця - то мак,
Ромашка-ворожка моргнула до тебе,
Повірити просить її пелюскам.
Які наворожать щасливої долі
Та скажуть чи любить, хто в серце запав.
А півники та ще сокирки край поля,
Цвіте під віконцем,
Очі відкриває,
Всміхається сонцю.
І горда, і ніжна
Корону вдягла
Таку білосніжну,
Вкинула осінь жовтий лист
І вітру сильному подути
Сказала, щоб почувся свист.
Замерз листочок той бідненький,
Тремтить-дрижить, аж посірів.
Нехай би сонечко скоренько
В колиску Вечір Сонечко вкладає,
Бо дуже натомилося за день.
І вмощується Ніч на бильці скраю
Та перед сном співа йому пісень.
А як Світанок прийде - Ніч покине
Колиску ту гойдати й утече,
Й жбурнув щосили у суху траву.
Отак стоїть сумна струнка берізка
І це не сон для неї - наяву.
Гілки вона додолу опустила,
Чи холодно їй, а чи ні - хто зна.
Прошу тебе, не плач, берізко мила.
Сіли на ставочку.
Голосно загелготіли,
Привітати хочуть
Рідну землю й верболози,
Де вони гніздяться,
Взимку сумували дуже
Він завжди дарує втіху.
Усмішка - це ти затям
Всім продовжує життя.
Хай постійно нею квітне
Кожен день.І радість світла
Оселяється в душі.
В небі гулять,
За ними місяць
Та й не встигав.
Вони ж моргали.
Кликали вдаль
І розсипали
Багряний лист кружляє у танку,
Сонце не дуже гріє, хоч і світить.
Люблю осінню пору я таку.
Поволі йду стежками лісовими,
Пригадую дитинства дивний світ.
Усе до болю рідне й серцю миле,
Сонечко купіль-тепло
І слухає, слухає, слухає,
Як та огортає зело.
Із квітки на квітку літає
Божа комаха - бджола
Та всеньке літо збирає
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне.І було
Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
