Дмитро Борисюк
Ти заплутала білою ниткою наші серця.
Наділа кайданки на руки та заховала у своїх сніжних очах.
Опинившись в них я побачив довгу дорогу та сніжні безмежні края.
А під ногами волосся, чорна непроглядна земля.
Серце - безпросвітна хуртовина.
Твоїх очей завірюха забрало моє тіло.
Коли ти існуєш,
Мені так ніжно й любо стало,
коли тремтиш ти від вітрів,
як наче сонце що у липах шелестить пронизавши листками кроки.
Ти снігом падала на груди,
вогнем ти душу зігрівала,
ти просто ніжила мене теплом своїм
З певних мір, з певних міркувань, ми з тобою точно попадемо в ад. Ти будеш сидіти в котлі та думати про комунальні квартири без пекельної, гарячої води. Чорти точно читають книжки російською і мають купу вад. Замість питної води нам наливають смолу і ми хмеліємо від неї, як коти від хурми. Коли ти читаєш цей дивний вірш, залиш, чуєш, залиш. Хвора уява прийде за тобою, у твоє чорне нутро. Постривай, не поспішай, почекай. Я точно знаю як краще бути нам на Землі, дивитися фільми в коханих очах. Коли ти торкаєшся мене знов, почекай, ти просто печеш мене. Моє тіло також моє я. Торкнешся руки отримаю опік в душі. І закінчивши візерунками бенгальських вогнів, ми присядемо в темряві осель. Я читатиму вірші, чуєш? Почуй, як серце пробиває дахи, відчуваєш ти ?
