Софія Дмитрієва
Наші серця вишиті, мов квітки,
Узорів мільйон, кольорів палітра,
Вони – як вітри, що вʼються у світі,
І кожен дотик залишає сліди.
Наші серця зболені, з розбитими крилами,
У чорнім небі, мов страхи,
Надію згасили тихі зорі.
Вогні палали там, де сни,
Де мрія линула прозора.
Ріка ридала, як серця наші,
Серед тиші ночей безсонних
Мандрують розуми людей духовних.
Крізь думки, мов пустелі вітер,
Шукають істину, що схована в мовчанні.
Світло місяця, тіні мерехтіння
Ми ловимо цитати поміж рядків,
Шукаємо правду в тиші віків.
В очах прочитаєш лиш те, що горить,
А сутність ховає місце, де попіл лежить.
Якщо моє світло згасити назавжди,
Вітер шепоче, іскри в очах,
Сонце палає, як золотий знак,
І в тихий момент, де не чути слів,
Мовчу, але відчуваю, що ти мій маяк.
Листя м’яко лягає до ніг,
Справжність – скарб, який вічно тримати хочеш.
Важливо бути особистістю!
Кохати так, як тобі заманеться,
Танцювати, ніби ніхто не бачить,
Показувати свою ідентичність світові.
Там, де всі шукають своє місце,
Любов – вона різна:
Терпка, взаємна й потаємна.
Або крихка, як той кришталь,
Як птах: відпустиш — він у даль.
Любов, як музика, лунає в душі,
На полиці, де пил оселився,
Відпочивав лист, загублений у днях.
Він побачив наші сни,
Втратив цей долею шлях.
Пожовклий папір, мов старе полотно,
Юність моя – це мрій політ,
Де сонце сяє й долає бід.
У велике поле, у вільний світ
Я йшла вперед, у серці розквіт.
Там, де бринять акорди про любов,
Нумо зупинимося, поговоримо
Ні про що і про все на світі.
І нашими словами створимо
Затишок, у якому хотілося б жити.
Нумо посидимо навпроти,
Навіть якщо ти вигориш вщент –
Я палатиму, як вогню фрагмент.
Поки живий цей вогонь у мені,
Палаю тобою, навіть уві сні.
Згорю з головою, зникну дотла,
Розмови наші плутаються знов,
Вчорашній біль ділимо вдвох.
І меланхолія в кінці рядків
Розкриє книгу із твоїх думок.
Шукаємо справжність чи ідеал,
