Богдан Юрковський
Больше нету впринципе красивых,
Раздерая руки до крови,
Мне бы дать всего немного силы,
Сделал всё бы для твоей любви.
Горы бы сметал махнув рукою,
Ты плачешь третий день подряд,
Разглядывая мои фото,
Глаза уже давно болят,
И всё закончится вот-вот.
Ты так мечтала старость встретить,
Це зараз море і пісок,
Колись було прекрасним інше,
Польові квіти й колосок,
Як було весело раніше.
Це зараз фото в інстаграм,
Синє небо і зорі, синій птах, що у небі літає,
Синій кит що блукає у морі, синій дід шо горівку шукає.
Ти єдиний такий бліднуватий, а всередині сірий мов дощ,
А в околицях міста у хаті, мама жарить зажарку під борщ,
Під звуки дощику у ліжку,
Лежить, на грудях склавши руки,
Співає тихо так і ніжно,
Під фортепіано тихі звуки.
З м'якої постелі не встане,
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,
Одним прекрасным летним днём,
Моя позиция ясна,
Вот как-то встретились вдвоём
Два самых странных существа.
Он был не то чтобы дурак,
Ты помнишь кем хотел ты стать?
Лазурным берегом укрыться,
Залечь на дно и тихо спать
И обо всём на век забыться.
Хотел проснуться невзначай,
Забылся я, проснувшись невзначай,
Забылся и сквозь берега Днестра,
Моя душа летит, давно скучая,
Хотел бы повидать я те места.
Так монотонно снова дни проходят,
Бажання стають все дедалі скромніше,
Деталі все більше кидаються в очі,
Я цей невеличкий по розміру віршик,
Писав на останніх словах серед ночі.
Я виріс в тіні та не рвався назовні,
В небе в такт запоют серебристые птицы,
Светит солнце так ярко, что веки прикрыв,
Не могу рассмотреть я их кислые лица,
Не могу успокоить желаний порыв.
День проходит и с радостью сны забывая,
Тобі, напевно, все одно,
Гарячим світлом в синім небі,
Як у ставочку білий лебідь.