Богдан Юрковський
И горы с плечь. Среди туманов,
Сияя золотым мечом, увы, но я тут не при чём,
Шёл рыцарь с весткою желанной,
Ведя дружину за плечом.
Шёл весь в крови и Боже правый!
Навіщо ви всі взагалі мені,
Чому немає з ким поговорити?
Навіщо ваші голови дурні,
Навчились мою голову дурити?
Чому я сам проблеми пережив,
Зеленоокий птах на підвіконні,
Чекає ранньої весни,
Моя душа — твої долоні,
Мої вірші — твої казки.
Тихенько пісню заспіває,
Під звуки дощику у ліжку,
Лежить, на грудях склавши руки,
Співає тихо так і ніжно,
Під фортепіано тихі звуки.
З м'якої постелі не встане,
Горит внутри всё, и не зря
Болит, как вдруг на раны солью
- Всего лишь лучшие друзья,
То, что вчера считал любовью.
Наш мир печален и жесток
Одним прекрасным летним днём,
Моя позиция ясна,
Вот как-то встретились вдвоём
Два самых странных существа.
Он был не то чтобы дурак,
Чується запах жовтневого вітру,
Листя почало вже падати з неба.
Хтось запитає чи в бога я вірю,
Я відповім - мені віра не треба.
Сів я на лавочку десь біля хати,
Чому зазнавши болю, знов один?
Чому сумуєш? Знав що так і буде,
Бо різні на землі бувають люди,
Хтось демона дитя, хтось божий син.
І знов сумуєш, рот прикрив рукою,
Так тепло самому и сегодняшний день
Мне напомнит о счастье, тем более,
Я люблю одиночества серую тень,
Это то, что родное до боли.
Лёгкий снег тихо падал на белую шапку,
Больше нету впринципе красивых,
Раздерая руки до крови,
Мне бы дать всего немного силы,
Сделал всё бы для твоей любви.
Горы бы сметал махнув рукою,
Ты плачешь третий день подряд,
Разглядывая мои фото,
Глаза уже давно болят,
И всё закончится вот-вот.
Ты так мечтала старость встретить,
Не боюсь уйти из жизни даже самых близких людей,
Ведь моя жизнь вовсе не их собачье дело.
Уверяю, что если тебя и должно что-то греть,
Это вовсе не моё очень странно холодное тело.
Сидеть вместе под ливнем, утопиться в слезах,