Софія Афанасьєва
У меня есть слова паразиты
И одно из них слово - Я.
Сколько дней были мною зарыты
Сколько дней прошли без меня
Сколько было зашито дырок
Цілуватиму кожний шрам,
Тепле сердце візьму до долоні.
Подивись
В цьому мінному полі
Ти стоїш вже за межами мін.
Я хочу потонути у обіймах,
Захлинутися ніжністю. З тобою
Не маю я підстави для спокою,
Але побачу тебе в своїх снах.
23:05
Закутати серце у ковдру із льоду.
Приборкати власну втому.
Тут жалюгідні копії монстрів
Шукають шляхи додому.
Що всередині біса: ангел чи демон?
Растворителем стёрты границы
В горизонт устремились птицы
Все гляжу на твои ресницы
Не упасть бы в твою пустоту
Строю замок песочный на скалах
Катування власними думками.
Забагато - це стабільний стан.
Скроні вже розплилися ріками.
Я забула, де знайти стоп кран.
Ця розмова може не відбутись,
ти вижатий і згнивший шмат цитрону
і я ненавиджу твої глухі рядки
твої тупі та зрозумілі забубони
так примітивні, так уже бридкі
А мастер слова ненавидит тексты
И это его личностная драма
Заснуть в лесу. Покинувший окрестность
Зализывает городскую травму
Трамвайный путь почти расквасил руки
Ти на смак - паперовий скотч
Я тобою заклею всі стіни.
Так, в мені не лишилось людини,
Не залишу і тебе в собі.
Хтось не дослухає до кінця,
Хтось не додивиться до моменту,
Хтось позіхне, не зважаючи на митця,
І точно ніхто не напише коменти.
Надіслати листа вже ніхто тут не в змозі,
А любовь, все же, бывает разная
Бывает хлипкая
Однообразная
Бывает зыбкая, как йод пекучая
Бывает - липкая. Иногда - злючая.
Твой холод такой отвратительно вязкий
И я задыхаюсь от влажности стен
Я будто босая бегу по Небраске
По стенам из горьких, непрочных систем
Тишина тех пространств меня манит безжально,
