Юлія Левіт
У край далекий в тихий час
Піду. Ти навіть не помітиш.
Колись казали "ми" і "нас",
Тепер ― десятою дорогою обійдеш.
Ми знали ― разом завжди будем,
Із життя запам'ятається
І до тебе прийде в певний час.
Не тільки, що добра стосується,
А й те, що колись образило нас.
І будем казати "не знаєм, забули",
Сьогодні уночі прийшов чудовий сон,
Він дав мені красу чарівну подивитись.
Була я у невіданих краях немов,
Я бачила метеорити, що готові битись.
Ці яскраві зорі і великий темний ліс
До долу хилиш свої очі ―
Від мене ти збираєшся піти.
Та не спитав ти, чи я хочу,
Життя з тобою зберегти.
Ти думаєш, що все дається легко,
Задумайся над тим, що бу̀ло,
Задумайся над тим, що є.
Колись ми кожне слово чули,
Колись ми вірили, що ненависть не б'є.
Це помилкою стало в одну мить,
У тихий час, у добру пору
Я сяду у траві під вишнею.
Візьму я ручку і паперу гору ―
Почну творити у душі із піснею.
Згадаю про поля і маки,
Не варто думати про горе,
Не треба говорити про сумне.
Для тебе це лиш крапля в морі
І скоро крапля ця мине.
Із нами часто щось трапляється ―
Люблю вишневий сад,
люблю, коли у нім
осінній листопад.
Люблю своїх батьків,
люблю своє життя,
В часи, коли людині
Не хочеться нічого,
Коли печаль та сум
Грають своє соло.
Коли в житті є втрати,
Все далі у простір душі ―
Там нічого не існує.
Прямуємо у ті кутки глухі,
Де сум із часом все зруйнує.
Ми будемо чужі для всіх ―