Кисельов Леонід
Закурю ото цигарочку
Болгарського тютюну.
А сини мої, шинкарочко,
Загинули у війну.
То налляй мені ще чарочку
Угорського вина.
Хмари повстяні, немов кирея,
На дахи лягли, на димарі.
Ніч, і дощ, і вулиця — над нею
В далечінь простують ліхтарі.
Ніч страшна, як перша ніч потопу.
В темнім небі чорні корогви,
Ґотика слов’янської Європи,
Згадаєш їжака, що я приніс,
І як вночі він бігав по кімнаті.
А вже роки убогі і багаті,
Як сніг січневий, промайнуть навкіс.
Забудь ім’я, і голос, і слова,
Лише згадай, що серпень був, як вершник.
Заносилось на дощ. Дивак і віршник
Вулиця довга, немов життя моє.
Ридання оркестру і рип чобіт.
Попереду цвинтар хрести заламує,
Обабіч городи, паркани, дріт.
Зима, і вулиця снігом всипана,
Провулки чорні на тлі снігів.
І сині тіні дерев знесилених,
…В залізній мові,
в залізнім реченні!
А.Малишко
Так, вона залізна, наше слово — криця,
Гучнодзвонна мідь.
Над життя і згубу у космічнім віці
Вічністю бринить.
Не йму віри політикам,
Ані тим, що підтримують існуючі суспільні лади,
Ані тим, що базікають про нові
І нишком колючий дріт припасають
Для своїх кібернетичних раїв.
Державні системи бувають кращими і гіршими,
За деяких вже зовсім не можна жити.
І тоді з подивом виявляєш,
Тільки двічі живемо.
Раз — у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.
А тоді ще в другий раз,
В світі чорнім — аж червонім.
Чорнозем ламає скроні,
Заспівайте, сестро, заспівайте
Про своє кохання безталанне,
Бо в піснях кохання нещасливе —
Нащо і співать, як не журна?
В хаті тепло, а на дворі зимно,
За вікном засніжене обійстя,
За обійстям всніжена долина,
А за нею — безпритульний світ.
А я тому журавлю
Києм ноги переб’ю, переб’ю.
Пісня.
Земля така гаряча,
Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!
Ти полинеш сиза, наче птах.
Твій полинний присмак вабить серце.
Ти по липню вибіжиш у серпень,
мов по линві, бгаючи мій страх.
Питиму розлуку, як вино.
І колись, блідим зимовим ранком,
Чорний птах. сумний, немов прочанка,
Завтра буде світ такий, як завше, —
Білий, жовтий, трохи вороний.
І зависне небо. наче зашморг.
Як і має бути восени.
Сон, мов смерть, настигне на світанку.
І незваний день в останню мить
Забере тебе, як полонянку,
Шкода Москви. Вже наче відійшов
Від сподівань і пристрастей Арбату
І паху бурштинової гербати
У мареві тих марень, тих розмов.
Додому час. До міста всіх кохань,
Де тополеві вранішні тумани,
Де сірий тулуб вершника Богдана
