знов і знов
талий сніг затхнеться ворожнечою
і повесні рікою потече.
чи знала я, що обернусь залежною
від повних злоби втрачених речей...
за дім втечу, по-під тинами витечу
і повернусь у рідні холоди,
знайдý там прихисток і обернуся вічною
у твердості самотніх берегів.
тепло заразить лід надією,
і глиби, розколовшись, попадають униз,
лати кригові поскидую і сива
розтоплюсь в океані мрій.
пройдуть роки мандруючі, прості,
давно минулі злоби вже простяться.
осяду в річці, в яку колись вдивлялись ми,
в яку тепер не вдивимось нізащо.
від течії, рятуючись, осяду в темноті
брудного дна, в кущах сухого очерету,
а восени, в кінці, як в тій дурній ігрі,
я піднесусь наверх і знову впаду з неба.
зима прийде, замерзнуть осокори,
тяжкі часи я знов переживу,
надворі, гола, біля твого дому,
я буду білим відганять пітьму.
часи стечуть, але за двері ти не вийдеш,
і вірна, я наново повтóрю ритуал.
тебе забуду, відцуравшись, грішна
з душею по-під тином
і тілом на холодних островах.
