Злива в Пустелі (Дівчина в пісках)
Світ без тебе — мов випита річка...
Тільки спогади плинуть вздовж Часу...
Лиш у снах я входжу в неї двічі,
а прокинувшись — мрію до сказу...
Сонце й Небо собою закрила
і тендітними пальцями душиш
сіре тіло моє, м'яті крила...
кволе серце й надірвану душу...
..та й лікуєш їх… виразки гоїш…
Наче терен, у твоїх долонях
розквітаю і… в'яну.. — тобою ж
розіп'ятий, в любові полоні..
…
До нестями б тебе поглинати —
ніби вічність не пив чисту воду
І не пив би ще вік... бо ж — ОДНА ти
в диких хащах Людської Природи…
Так.. Єдина. Дарунок від Бога..
Свіжа Злива у вічній Пустелі
мого сну, у холодних тривогах..
в до піску розпорошених скелях..
…
Став тобою. Не згадую долі.
Віднайшов себе, небом омитий,
у обіймах Весни молодої…
Став собою…
А далі —
лиш жити…
