Японська катастрофа
Серед тих, кого змило сорокаметровою хвилею
під час цунамі 2011 року і вибуху Фукусíми,
я був хлопчиком п'ятирічним,
і йдучи над піщаними берегами,
міцно тримався за ручку японської доброї мами.
Завила сирена. Сирени. Диктор стривожено щось лопоче.
Катастрофу краще бачити телевізійно-заочно,
аніж свідком від першого лиця без можливості переграти
свою роль на підмостках світового театру.
Дерева затріпотіли, зсудомились
за п'ять минут до нахвилля.
Цікавий перехожий настроює різкість і кут об'єктива.
Мамо, куди ми? Навіщо так швидко додому?
Впав у море останній сонячний промінь.
Тінь укрила будинки й над річкою мостик.
Море, не спитавшись, прийшло до нас в гості.
Відірвало, кудись понесло, закрутило мене...
Вкрило, мов ковдрою, мокрими хвилями.
Мати лагідно гладить дитя по голівці.
Відпочинь, синку, трошки. Надто стомився.
Мамо, а з іншими також все добре
чи іще раз накотить розбурхане море?..
Все добре, мій любий. Не тривожся над міру.
Дай-но сльози з очей хустинкою витру.
Ми у світлих уділах Доброго Промислу з тими,
хто миттєво простився з життями земними.
Мир
над Японським архіпелагом, попри паніку й метушіння.
Над Японією простерла покров Діва-Мати-Богиня.
Новомучеників приймала на руки, живих
з-під уламків вивóдила.
Не попустила на місці Фукусіми нового Чорнобиля.
...І знов мегаполіс живе, ніби нічого не сталось —
егоїзм, хіть, політика, лютощі, заздрість.
І плаче Цариця Небесна над блудними дітьми
третього апокаліптичного тисячоліття.
