«Якби я знав, що їм нема рятунку»
Якби я знав, що їм нема рятунку,
що близько смерть і згуба неминуча,
то я благав би марева в пустині:
хто мусить погибати на безвідді,
нехай же бачить хоч надію марну,
і поки згаснуть очі, хай блищить їм,
леліючи, далека срібна хвиля,
нехай кивають пальми їм привітно,
мов прохолоду й спокій обіцяють.
Нехай конаючий собі шепоче:
вже близько рай… земля обітована…
І я б сказав: так, брате, се твій рай!
І не було б неправдою те слово,
але я знаю, що хоч нема рятунку,
та ще останній час не зараз прийде,
і марева того для їх боюся.
Я їм кажу: «Не вірте, то омана», –
почесніше їм гинуть без надії,
одважно дивлячись суворій долі в очі,
як людям загартованим годиться,
ніж пережити марева оману,
і знов побачити пустиню мертву,
і плакати безсило, як дитина,
розпещена й одурена. О сором!
Якби я знав, що є надія справжня,
що сила в пустиню перейти,
я б не боявся ні того безвіддя,
ні марева, аби воно вело вперед,
а не назад, нехай би навіть
пережили вони яку оману
на півдороги, вже ж би до мети
стояли ближче, все ж би їм скрасило
те марево хоч втому подорожню.
Я б їм сказав: як марево хороше,
такий вам буде справді той оазис,
куди ми йдем, збирайтеся ж на силі.
Якби я знав, що тая сила є…
А що ж я знаю? Те, що ми в пустині,
що на безвідді, що на нас чигають
шакали, барси, тигри, хиже птаство,
і знаю я, що те, за чим народ мій
очима стежить, – марево зрадливе.
X. – Як можеш ти се знати?
L. – Бо я знаю,
що лев з ягням не може мирно жити,
хіба що змінять так свого натуру,
аж прийдеться їм дати інші назви,
як житимуть ті інші, я не знаю
і можу все повірити про них,
а поки ще ягня ягням, лев левом,
то для ягнят один можливий рай:
той, де зовсім нема левів. Хто хоче
пасти і берегти свою отару,
нехай її боронить, хай приставить
собак і пастухів, сам взявши зброю,
а не навчає тих ягнят покори,
бо й так вони були покірні зроду
і будуть аж довіку, хоч би всіх
мав лев пожерти. І довіку лев
не втомиться ягнят покірних жерти:
котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні,
помилує сьогодні, завтра з’їсть,
аби його пустити до кошари.
А ваша віра: не протився злому!
Бодай той лев сьогодні вас пожер
одразу всіх, як маєте ви скніти
в покірності ягнячій! Що за радість
із вашого життя? Нащо живете?
Щоб вовну віддавать синедріону?
Лій напасати для царя-екзарха?
А потім все-таки лев-цезар прийде
і щонайкращих візьме на обід,
а може, й всіх!
X. – То буде божа воля.
(Легенда про Як[ова] Ізраїля).
L. – Як бридко ти промовив сі слова!
Душа моя од їх перевернулась.
Мов з людських уст овечий голос чую.
Ізраїля нащадок так говорить!
Не дивно, що з нащадками такими
не може бути вже Єгова в спілці,
як був з їх славним прадідом колись.
X. – Нам невідомі всі шляхи господні,
тепер господь нових обранців має.
Обранець божий той, хто вбогий духом,
а вірою багатий, хто найбільше боїться господа.
L. – Ні, власне, той,
хто не боїться!
X. (мов громом поражений). – Що се ти сказав?
Як ти одважився таке промовить?
L. – Я те кажу, що вичитав в законі.
Там сказано, як предок наш Ізраїль
до бою став одважно проти бога,
і з ним боровся цілу ніч до світа,
і, бачивши його одвагу й силу,
став спільником Ізраїлю сам бог.
Обранець той, хто бога не боїться,
бо йдуть до спілки тільки рівний з рівним.
[1898]
