Вже скільки впало їх у цю безодню (з М. Цвєтаєвої)
Вже скільки впало їх у цю безодню,
Що кличе крізь росу!
Настане день, я зникну у Господню
Глибин Землі красу.
Застигне все: у співах, сварках вголос,
Що сяяло, рвалося.
Очей зелених мрії, ніжний голос,
Та золото волосся.
Життя, з солоним хлібом, знати треба, -
В днях забуття мине.
І буде все - як ніби -то, край неба,
І не було мене!
Мінливою, як діти, в кожній міні,
Недовго - злою,
Любила час, коли дрова в каміні,
Стають золою.
Віолончель, і кавалькади в хащі,
Дзвін Божий у селі ...
- Мене, залишать вже напризволяще,
В усій красі землі!
До вас звернусь - не знала в чомусь міри,
Чужі, свої?! - все знов:
Звертаюся за вибаченням... віри,
Провини за любов.
І день, і ніч, письмово, усно, шумно:
За правду - так чи ні,
Мені буває часто надто сумно
У двадцять... З маячні,
За те, мені пряма немилість біла,
До прощення образ,
За всю мою нестримну ніжність тіла
За гордий вид, що згас...
За швидкість тих подій, що з сліз дощем;
За правду, та за гру ...
- Послухайте! - Мене любіть, іще...
За те, що я помру.
