«Втікачі» (*Ті самі мертві і живі і ненароджені*)
Усі тікають хто куди
Хто закордон, хто знов в пани
Тікають всі й не пам‘ятають
А може і не хочуть пам‘ятати
…
Якою же ціною, чією кров‘ю і журбою
Стоять отут на вільній цій землі
Уже не панскій і не царській!
На рідній, вільній, Богом даній нам землі!
…
Та шось цураються Її усі
Беручи в руки прапори чужі
Співаючи чужих пісень
Деручи їхніх маркових грошей
…
Чого ж цураєтеся люди?
Свого надбання чи культури?
Чи матері якогось там хлопчини який за волю України поклав себе в обійми її сліз?
…
Чи може ви тікаєте від чого?
Від чого ж ви тікаєте, брати?
Від думки, що спустили все на плин біди?
Від почуття провини, що змарнували ті тяжкі години?
Чи від жахливої картини, як знову все ми розгубили? …
…
Здавалось: розкувались, побратались, та все в чужім краї, не знайшли місця, спочинку в чорноземськім раї!
Не спочине ще Шевченко, не буде молитись!
Бо так живучи–вже мертві, та ще не родились…
