Вірсавія
На міському на базарі
Торг іде і людно тут.
По традиції, казали,
Цар Давид забрів в цей кут.
Він любив поближче бути
До усіх людей простих.
Не хотів нічого чути
Про палаци, гамір в них
Остогид йому по вінця.
Без цариці було сумно.
І пославши в мандри гінця,
Тут він заглядівсь на гумно.
Все ж міщани жили просто.
Їх гостинні всі погости
Радо зустрічали пана
І була йому пошана.
Тут почув серед народу
Цар Давид про Вірсавію,
Про її квітічу вроду -
Чоловічу явну мрію.
Зацікавила ця дівка
Парубка-царя так палко,
Що питався де домівка.
Аж дивитись було жалко
На Давида, коли взнав,
Що та дівчина вже жінка.
Аж заколола печінка
І він ледве був не впав.
Сумував Давид з дня того,
Все шукав він собі любку.
І як не молив до Бога,
Та не стрітив ту голубку.
Раз повечір вийшов знову
Прогулятись біля брами
Й відібрало йому мову
Від побаченої дами.
Шати легкі прикривали
Її стан п'янкої вишні.
Очі колір гіацинту мали,
Виділялись форми пишні
Золотоволоски цеї.
Царівниці, може й феї.
І дізнавсь лиш він пізніше,
Що ім'я їй - Вірсавія.
Стало все ж Давиду гірше,
Бо вона - і любка, й мрія!
І не їв, й не спав правитель.
Думав все: Що ж бо робити?
Запросив він у обитель
Мудреців раду служити.
Сивочолі з жахом пали,
Богом-вітцем все прохали
Про ту жінку враз забути,
Аби гріха не утнути.
Коли вийшли, він аж зблід.
Та один муж повернувся,
Слово мовивши про рід,
Той на двері озирнувся
Й далі мова йшла про шлюб
Вірсавії з Урією.
Про гріховний перелюб:
Лиш кивав Давид "сeнсею".
Далі взяв перо до рук,
Довгий аркуш розписавши,
Полководцеві для мук
Урії вказання давши.
І за тиждень на війні
Згинув на передовій
Урія, що всі мужі
Скорботали за той бій.
Плакав весь Єрусалим
Й Вірсавія за коханим.
Заспівав тут херувим,
Щоб згоїлись серця рани.
Співчувати й цар прибув,
Теж скорботний і сумний.
Засурмили в сурми. Гул
Очищав скелет війни.
Обійняв він Вірсавію
Прошепотів :" Не залишу Вас.
Як відправлять літургію,
Приїзджайте у палац."
Так вдову Давид вспокоїв,
Готувався до весілля,
Далі зіллячком напоїв
І подіяло те зілля.
Покохала його пані.
Відіграли все як треба.
Цілувала на світанні,
Як вустами юна Геба.
Завагітніла Бат Шева
І раділа щастю свому:
Більшого їй і не треба,
Лиш принести сина Дому.
Ой, не суджено, царице,
Цьому сину народиться.
Бо заснула молодиця:
Оп і їй колишній сниться.
Каже Урія до неї:
"Жінко! Зраднице погана!
Хай горять палаци сеї,
Бо усе що тут - омана.
Зжив мене зі світу цар.
Той, що ти його цілуєш.
І блужу я серед мар.
То невже його цінуєш?
Я не дам йому батьківства!
Він злочинець та і край.
Чи забув він моє вбивство?
Хай згадає все, нехай!"
Стало миттю пані гірко,
Закололо в животі.
І за пару хвилин двійко
Очей згасли швидко в самоті.
Народився син зарано
І покинув оцей світ,
Бо кохання, що з омани
Не поповнить жоден рід.
