Він ненавидів
Він ненавидів, коли вона була не сама,
Коли сміялась голосно не до нього.
І байдуже, чи то була весна, зима,
Літо, осінь — у ній не було нічого,
Нічого такого, щоб він її виділяв:
Звичайна посмішка, звичайні русяві коси.
Але він завжди й усюди її помічав,
І це дратувало його. Її сумні сльози,
Якими плакала вона у вікно трамваю,
Завжди привертали увагу його до неї.
І він тоді думав: «Я навіть її не знаю».
Але так хотілось зробити її своєю.
Привезти її в будинок, зварити кави,
Розставити всюди по хаті її дрібниці.
І щоби всі ті, хто так довго її шукали,
Проводили лише поглядом від крамниці.
Тому він ненавидів всіх, хто був з нею поруч,
В кого вона була закохана до нестями.
І кожен раз він звертав від неї ліворуч,
А далі вигадував спільне життя ночами
