ВАК
Кохання вдосвіта, кава з круасанами, потяг до цигарок -
Ранкові звички в статусі ритуалів.
Дізнався от саме, що не можна бути живим і не пораненим,
Болючий урок.
Хтось вдовільняє себе черговими асанами, а за вікном
Темно-сіре небо, зграя вороння, і ні на крок
(І заразом чим далі)
Від найближчої етуалі!
О, ми тяглись, ми прагли до зірок!
І деякі спроби були навіть вдалі!
Та канули в Лету суперечки довготривалі,
Ми зважились на квантовий стрибок
І як зауважив мій внутрішній пророк,
(я ніби риба з Йоною в череві – одна з аномалій
Нутра, того, що без м’яса, крові і кісток):
ми ж не в Тибеті чи Непалі,
Так, от – Не надто підходящий час на воскресіння.
Це радше Рагнарок. Остання з баталій.
Хтозна, коли ще повернеться Син Божий у славі і хвалі,
В пору осінньо-весінню, а доти нам лямку тягти; вибраний народ
Мусить визначити, що має непроминальну цінність
В його бутті. Коли вихорів спіралі
Трощать стіни, які будував Німрод
і важко йти далі в чужому взутті.
При цій навалі
Марнотратно-змарнованих днів
Нам раптом стає очевидним, розступились брили:
Кожен пливе на свій безлюдний острів,
та не кожному випадає на шляху Авалон чи Ітака.
Все швидко минуло, а ми забарились,
І на нових берегах каміння були надто гострі,
Та кого крім себе Одіссей може картати?
Все просто:
Старість комусь нагорода як довічне замість страти.
А довкола світ той же: крутяться блазні коло корони,
Накопичують, та йдуть все одно в чому мати породила.
Злітаються за нами перед янголами ворони,
Роздзьобують те, що вважало себе світу мірилом.
А навіть дивом
А ми демаркуємо світу розширені кордони,
Хай на приписані власною уявою мікрони,
І декоруємо вітрила.
Та ведемо себе тихо чи то через вроджену скромність,
Чи через набуту досвідом обережність. Немає фронту і тилу,
Ми завжди в оточенні і облозі. Не кожен день скоромний,
Хоч і не надто затято ми й постили.
Ми стукали і нарешті нас всередину впустили –
І ми опинились
там, де, зрештою, нам бути і слід:
В прискорювачі елементарних частинок.
Так, це ми.
Вже розганяємось і ось-ось чкурнемо в політ!
