В. Шекспір К. Марло Сонет 152
Скажи ж бо, чим грішить моя любов…
Це ти, в подвійній зраді винна. Схоже,
Обітницю подружню з молитов
Примусила, як клятву гнати… Боже,
Чи є у мене звабити, права,
Ще й дорікати у подвійній зраді.
Зізнатися, сам я не раз, не два,
Раз двадцять зрадив вже своїй наяді.
Божився в доброті тобі не раз,
Любові й вірності бажав до скону;
Засліплювали очі дні образ,
Не бачили пороків лжу солону.
Як клявся, що правдива ти, чиста..,
— Брехнею чорною згубив вуста.
