Стрибожа посмішка
В безнадійно-сумнім зітханні
Посміхається нам Стрибог.
Моє найпалкіше кохання –
Твій останній в гречку стрибок.
Може, завтра мене не стане,
І життя – тільки мотлох днів…
Ти – безглузде моє кохання
В лабіринті бузкових снів.
Всі дивуються: чом зітхає?
Звідки в юності біль жури?
Бо не вірять, що я вмираю
З усвідомленням просто гри.
І в Стрибога ніхто не вірить,
Щоб не зрадити мук Христа!..
Я – остання тужлива ліра
З поцілунком в чужі вуста.
Але, може, колись воскресну
І покличе Стрибог мене
Із моїм коханням небесним
У твоє кохання земне…
