Шила
Ми шила, що випали врешті з торбин,
А зовсім не плоди молодих породіль.
І, проминувши десятки вершин і долин,
В якусь з п’ятниць чи неділь
Натрапили на те, що досі перебувало в імлі.
Те, що й досі ще триває, а, може, вже й ні.
Ми поволі вростаємо в зірку полин,
А поряд проростає нове покоління, і на їх тлі
Ми дрібшаємо. До вовчих ягід чи журавлин.
Цятка цілі перетворюється в серпантин
І хтозна хто на ослі
Цього разу в’їде в Єрусалим?
Замість трону нам перепав ослін,
І борщ нам день пересолив.
Гадаємо, що боремо демонів в собі,
а насправді лиш ловимо бліх!
Ми відправили прибулих послів
Геть ні з чим, хіба з оберемком пустих слів.
В один клік.
І стали готуватись до війни. Старий рабин
Сказав, що буде наше життя як тріщини на склі.
Ніяких на небо драбин!
І ось вже нам вкраяно той шмат землі
Де кістлявими, обгризеними скелетами рибин
Розкидані в пустелі старі кораблі
Нині суша – ось їх глибина глибин
Місце, де блакить перейшла у сіру блідь.
Дредноути, катери,
буксири, човни, триреми –
з іменами святих Георгів та Катерин,
ніяких більше стримин.
Найшла коса на кремінь!
Тут (чи тепер)
їх суть існування перетворена в нікчемність.
Як розміновувач-сапер
Ти вступаєш в кожне завтра. І до щему
Проймає спогад про минулу велич. Обереги-тотеми
Втратили свої властивості, і бетховенські героїчні теми
Давно не звучать в тутешніх домах. Хіба анатеми,
Гнилою отрутою проклять
стікають стінами Єрихону,
І таки обвалять їх самих від себе. Сплять
Гектори та Гедеони.
А що мури без оборонців? Руїни кордонів
Чого вже нема. Осипаються хризантеми
І анемони,
І в запустілих садах Едему
Відбувають довічне ув’язнення душі, в яких пітьма
Полишила сірі плями…
Світ ловив їх, та так і не спіймав,
І блукають привиди-сироти осінніми полями,
Відмолюють гріхи…
Та зовсім не свої, а наші з вами!
І перелік наших хиб
виявляє на них не аби який хист
Чи недбалу пам’ять.
