рана на долоні – проростає трава, наче віра…
рана на долоні – проростає трава, наче віра…
травню її віддай, щоби тримала небо удосвіта,
викохуй роси, позбувайся бентежного звіра:
вимірюй геометрії кутами не завше гострими,
тримай у кишені на всяк випадок одну монету,
забувай про тривоги, чужинців, сходжені камінці.
тебе ж називають вічником, диваком, поетом,
бо ніхто ніколи не відав, що тримаєш у лівій руці,
бо молитву тримав у правій, промовляв про себе.
шепотом не оскверняв тишу, що проступала з долонь, –
душа, наче сонце, блукала у травах, втрачала сенси,
душа любила літепло, неосяжність і своє безсоння.
любила стежки і дороги, карбувала гріх блудного сина.
ти віддавав монету подорожнім, а в кишені з’являлася інша,
у словах, ще не мовлених, була легкість, у думках – провина,
і аж до струни тоншала крихка, та непереборна космічність.
і аж до рани, до остраху, до болю, до миті, до вчора…
мрій літування – і переліг випростується до межі,
яка відсувається, даленіє, бо слова мовчазні, як собори,
віддають данину волі розкриленої травневій грозі.
