покинутий
Коли від нас пішов батько, стало ще страшніше
бо він не помер, на відміну від Бога, тому досі
будь-якої миті може повернутися назад
Я перестав боятися темряви під ковдрою і слів
говорив з ними усіма до ранку про всяке-різне
дряпав на руках послання – тоді перечитував
Коли від нас пішла мати, вона покинула батька
темрява лякала знов, і всі страхи посилились,
вони перестали мене слухатись, позамовкали –
зробились майже невидимими, наче привиди
я почав розмовляти сам із собою про смерть
та про короткочасні миті безсмертя
Коли на шкільному дворі мені кричали в спину:
«агов, покинутий, ти куди?» – вдавав, що не чую
проте знав – вони кажуть правду, мають рацію
і мені було боляче йти і дивитися собі під ноги
бо все було таким білим, все було таким як тоді
я чув як щось хруснуло і не міг поворухнутися
Коли я бродив щоночі вздовж залізничних колій
іноді натрапляв на інших покинутих, які боялися
світла, тому горнулися одне до одного, вони були
схожими на мене майже у всьому, але я був сам,
переповідаючи їхні божевільні вигадки про потяг,
зрештою, внаслідок тертя спалахнуло полум’я
Коли ми удвох лишились стояти над прірвою
переступаючи з ноги на ногу від німого захвату
поруч з нами не було жодної ікони ловця
говорити не хотілося, плакати чи сміятися теж
як і звинувачувати когось чи виправдовуватись
ми просто переступили її взявшись за руки
