після дощу я завше чув шепіт квітів.
після дощу я завше чув шепіт квітів.
кликали, вели, як сновиду, позбавляли броду,
навіювали печаль тонку і світлу, аж безборонну,
ховали у собі останні помисли вітру.
ворожили на мене – і я мав право на гріх,
на віру і замовляння глухе, язичницьке.
кивали-застерігали: «ти уже близько-близько,
ти… який ключі-заповіді не зберіг».
лишалося кілька подихів – здавалося, літування,
не забуте, не стерте, ніколи не проминальне,
дощі відступали із прописаними минаннями,
я відступав за мить до світання і забував…
після ще одного дощу все повторювалося,
не мудрішав і зовсім-зовсім не прагнув цього,
наближався, вдихав у себе маленького бога,
якого знову губив за непозначеним видноколом.
