Петро Брейґель
Житні хлібини крають ножами
і не можуть наїстися.
Аж трясуть неголеними щоками
над коржами й кулешею,
ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило
осідає в запалі животи.
Виходять надвір співати,
дошки, зачовгай! глиною, пружно вгинаються.
Поскидано кожухи на мокру траву,
сорочки потьмяніли під пахвами.
Цілуються поміж небом і воронами —
трохи схожі на ангелів, трохи на упирів.
І коли забава скотиться в опівніччя,
поволі розходяться,
несучи додому свої синці й стигмати,
свої хлібини.
Але хто їм заграє тоді,
по дорозі, на шелесткому від лопухів
узгір’ї,
якщо раптом схочуть затанцювати
під шибеницею?
Хто їм заграє?
