Падаючі зірки
Не сповнюють бажання, а залишають глибокі вирви
По собі падаючі зірки.
І ми замислюємось: хто з блаженного небуття нас вирвав
І втілив у шляхетні безхатченки-сірки?
Нам видавалось, що життя було тихим і мирним,
А виявилось, що наскрізь пронизують дірки
Нашого світу затишне шатро і не стікають мирром,
вони
кровоточать.
А ми заплющуємо очі,
Аби поглядом не втрапити на них.
Райських рік прохолодні води проточні
У Львові - зливи осінні студені, в котрих
Вся сіра буденність в камінь точить
Діаманти наших тіл і душ. В один напрочуд
Жорстокий спосіб – поглажуванням, стираючи до крихт.
Бог-Триптих
Не зводить з нас очі,
Ніби щось від нас хоче,
Але мовчить. Та Він і не був надто говірким.
Прирікаємо іменами своїх синів і дочок
На кращу долю. Та все йде шкереберть, коли
Виявилось, що ніхто не був настільки стійким,
Щоб таки віднайти,
хто б їм назад вправив у спину
хоча б двійко спроможних крил.
Раптом нас замріяних випадковий перехожий спинить
І спитає як пройти на названу адресу, де світ наш виник
і де мешкає той, хто його створив?
Чи знайдемось на відповідь? А хіба повинні?
Ось і наш вік, коли гріх не поставиш в провину,
І наше місце, де Данте довірливих туристів колами водив.
Хто вибрався живим з тієї молодечої шарпанини –
Вважав це дивом з див,
І всю решту життя гоїть рани без знеболення
Доки вистачає сил, а долі – задоволення.
І так в цілому світі і околицях!
Лиш би не вирвалось в одній з молитв:
«Господи! Відколи ж це
Про таке я просив?»
