МОНОЛОГ ПСА
загнаний в кут самотності гарчу,
від люті, безсилля болі реву.
людське так близько і так далеко,
наче кістка, що в повітрі завмерла.
не вмію виражати власні почуття,
тож кидаюсь кусати навмання.
руки, що тягнуться на порятунок,
зустрічаю ревом і гарчанням люто.
бездомний пес, ласки не знаю,
блукаю сам, шлях свій верстаю.
життя пройшло вбік, майнуло десь,
лиш біль зі мною зостався, хрест.
людське так близько і так далеко,
тепло обіймів - лиш примари мрія.
кидаюсь шалено на всіх навкруги,
бо жити інакше вже не вмію.
