Кров відстоялась...
Кров відстоялась
і вже як вино –
Часу властивості як дивовижні,
так і мерзенні.
Він митник, і не уявний,
Що стягує цло,
З примх і гріхів наших наріжних
Хоч непомітно щоденних.
Квіти юні зів’яли
(і досить давно)
а тарифи на вік ростуть під крики «осанна во вишніх!»
принесли волхвам харчі казенні -
їжте, що дали,
запивайте і вйо!
В день суботній зривайте колосся та вишні -
Вимолюйте прощення, розчинне чи в зернах!
Їм ще довго далі –
дві пересадки в метро,
там подрімають – (перед бурею завжди затишшя),
воно хитке, частково наземне,
а ще як хильнути Цинандалі -
збаламутить нутро.
а потім пішки під гору, на якій розіп’яли
за бунт і блюзнірство. Розчавили зміїне кубло!
Ми ще довго стояли, сьорбаючи з піалок
Не розібравши: чи ще кров, чи вже вино?
Хто перший полізе за медом в дупло?
Сміялись, бо… сміялось.
Фройд бурмотів щось про символ фіалок
І про сигари. Про пост-коїтус, коли єство
Мліє й вмирає у подиві: як таке скоїлось?
Тіло як розпечений ствол,
Та душа немов одне ціле садно;
Біль не вгасла, не заспокоїлась,
Та все одно
Хоч вкрили душу рубці келоїдні
Ми часто мов заблукалі сперматозоїди,
Всі на нервах чи на стероїдах,
Наосліп, навпомацки вишукуєм дно –
Щоб відштовхнутись! Щоб піднятись угору!
Де перед нами небо розгорнуть,
І всяке нам щастя прибуде! Все так і…було.
Та лиш в пам’яті ми автохтони, а нині – приблуди,
Поміж люди ми давно небораки
Бо люд лукавий все хоче знаку
Як воно напевне далі буде!
Прагнуть доброї звістки.
А в нас поробились кульбаки
З наших крил, і нинішніх днів повістка
Вже не така всеохопна і строката:
І інколи ми мов собаки
В пошуках колись закопаної кістки.
Так ми форму наповнюємо вмістом
І проявляємо при цьому зайву шаленість.
Та який б не був вичерпний життя зміст,
Спитай: Що ж залишиться по мені?
Під уявним пам’ятником у повний зріст -
Хіба якої пилюки жменя.
