Коли її вели до ешафоту
Коли її вели до ешафоту,
Ледь вийшло сонце, починався день,
Страшенний натовп жадібний до плоті
Чекав на страту дівчини Болейн.
Вона ішла, не похиливши спину,
Та гідно свою голову несла,
Бо справжня королева до загину
Не підкориться темним силам зла.
Здавалося, що всі птахи ранкові
Жаліють молоду її красу,
І розуміють – жертвою любові
Вона впаде в смарагдову росу.
ЇЇ вина у тім, що до безтями
Жорстокого кохала короля,
Та зараз він у іншої вже дами,
Чом не горить під зрадником земля?
Така є плата за коротку владу,
Що поділяла разом з королем,
За всі на користь Англії поради…
На жаль, була лише то гра з вогнем.
Та є доля королеви Ганни,
Історія ж помститься королю:
До смерті він шукатиме те саме,
Що сам віддав до страти без жалю.
Шукатиме любові, та не знайде,
Захоче сина – кволим буде син,
І правитиме з часом донька Ганни,
Чого усе життя боявся він.
Бо в день, коли вели до ешафоту
Невинно звинувачену Болейн,
Намітились вже долі повороти
Високо коронованих людей.
