Колекціонерка
Йде поганка коло хати,
задимляє цигарками вікна.
І не знамо що сказати,
важчають від диму віки.
То вона навмисне: хоче,
щоб ми всі, та й поздихали.
Позіхає, щось бормоче
і охоче зубоскалить.
Їй у чарочці синенькій,
разом з кров'ю подавай,
подавай чужі серденьки,
та диви – хутчіш тікай!
Поки пальці її сірі,
мов забитий брудом сніг,
не торкнулися надії,
яку ти втримати не зміг.
Як вона торкнеться тої
золотистої душі,
не втечеш, зазняєш горя,
станеш експонатом ти.
Купи мотлоху трофеєм –
свору бруду прикрашать.
Поцілунком рваним феї
твої нутрощі стирчать.
Вся любов, яка журчала
в березні, мов річка,
відхлебнула з тої чарки
й отруїлась миттю.
Ти не перший, не хвилюйся!
Та й вона вже мертва –
людських почуттів
колекціонерка.
(с) Даша Свірл
