Катерині Білокур
З небес спустився ангел світлий
І з сяючих тонких долонь
Зронив у сад ще нерозквітлий
Троянди білої вогонь.
Світилась квітка мерехтливо
У тиші яблуневих снів
І вітерець-пустун пестливо
Їй щось ночами шепотів.
В якийсь із днів весняних теплих
До саду дівчинка прийшла
Брела по яблуневих нетрях
Аж поки квітку не знайшла.
Замилувалась білим дивом
Торкнулась ніжних пелюсток –
Яка ж ти, квіточко, красива,
Цариця ти усіх квіток!
І заяріла дивна квітка
Вогнем сяйнула золотим,
Й зів'яла враз, тремка лебідка
Прошепотівши перед тим:
"Візьми мій жар, візьми, дитино
Як я, живи і пломеній!"
Перетворившись на вуглину,
Упала прямо в руки тій,
Хто Божий дар беріг, як душу,
Творив і плакав, і страждав
За свій талант боротись мусив
І на визнання не чекав.
І тяжкий хрест садити квіти
Не в землю, а на полотні
Родить картини, а не діток
Несла вона на сій землі.
Та геніальні ті творіння
Кидали у брудні хліви...
У чім невігласів спасіння?
Що генія не знали ви!
Та все минулось. Вже позаду
Плюскіт холодної ріки
Здійснився в світі Божий задум:
І квіточок твоїх вінки
Палають світло і барвисто.
Свій дар яскравий, променистий
Заповіла ти на віки.
…В саду осіннім шамкотіли
старезні яблуневі пні.
Про що сказать вони хотіли?
Про те, що бачили у сні:
як біла квітка розцвітає
У нерозбудженім саду
І світлий ангел там витає
А яблуні весни вже ждуть…
