К.Марло В.Шекспір Сонет 147
Моя любов то лихоманка днів,
Зве у неволю зранену мрій душу..,
Мій розум, що кохати щиро вмів,
Розгублений... його ж бо чути мушу.
Покинути мене не поспішай,
Бо намагання, дуже часто, марні...
Смерть - лютий має апетит; душа..,
В відмовах розуму - стежки захмарні.
У лихоманці жадібній, бува,
Думок не чую: вередливу, кращу..,
Покинуті умом діла, слова
Тікають у поневірянь злу хащу.
Мене самотнього не добивай:
Рай стане пеклом, пекло мли... - мій рай.
