К другу-стихотворцу
Пане Вороний! Коли Ви перестанете
вже ходити у вибиваних штанях?
Це дивно, але невже Ви не почуваєте,
що літом просвіщаєтесь на санях?
І нам (як Вам) осточортіли зорі-очі,
й очі вже давно пора кинути озорювать,
та й панночки до зор вже не такі охочі —
невже Ви відмовляєтесь палкі серця покорювать?
Пане Вороний! Пора вже скинути онучі,
бо вже по містах — хоч яких — все ажур,
і так нудні Ваші гаї та дніпрокручі,
як почуття щирих українських шкур.
Пане Вороний! Я бачу — Ви цього й не почуваєте,
хрещатикуючи серед літа — ха, ха! — в санях,
але все ж… Невже таки не перестанете
у вибиваних ходити штанях?
1. IV. 1914. Київ
