I Let It In And It Took Everything
Щоб я хоч щось написав - треба, щоби ти відібрала мій подих.
Щоби я щось зробив - треба, щоб відсутність тебе мене вдарила в дих.
Щоби я з ліжка встав - треба, щоб знов мені гостро хотілось померти,
І без тебе поруч я згасло римую паршиво-порожні слова зі смертю.
І щоб захотіти поїсти - мені треба, щоб злиплись у нутрі кишки.
Аби зібратись до купи - негайно потрібно порватись в шматки.
Щоб захотіти зігрітися - мушу без рухів заклякнути у мінус сорок,
Бодай повстати з могили, ожити - треба стрибнути із хмарочоса.
Бодай вчути живим себе - покрию блювотний фаянс кров'ю з вени.
І осісти близ вогнища я не можу без того, щоб не облизати всім стегна.
Аби піти на пробіжку, безпробудно я маю синячити горькую. Місяць!
І щоб до творення проснутись - треба знести макітру, яка в біса не світла.
Твоя недоступність - вглиб на всі сто відсотків пронизує ранами;
Змиваю м'ясо з обдертих кулаків крижаною водою з-під крану.
Відсутність слів твоїх, дій і погляду жалять більше, ніж бронь із терену...
В понеділок зазвичай вмирають надії, а життя зазвичай згасає у середу.
Твої слова - не помив, не зробив, не відкрив, не писав, і не зустрів.
За весь прожитий час тут подорослішать птахом усе ж ти, голубе, так й не зумів...
Допоки лизав стегна - йшов непевно, затемно, вибирався назовні із спогадів,
Вільну птаху у клітці не втримати - а отже - невільний я, бо втонув у тобі.
І щоб вбити себе, мені треба почати пекельно бажати жити,
Аби побачити світло - на очах маю наглухо чорну завісу закрити.
Знецінити все - це мій шлях стартувати довкола хоч щось цінувати,
Бодай стати найщасливішим у світі - цілу вічність повинен страждати
