Діти
I
Занурений в буття, я – збурений.
А, ну! Мерщій в садок
Де збудував курінь
Де пан собі, не дурень
Де поруч пес кудлатий сяде на задок
Павук між павутиння, у своє занурений.
II
А вдалині будинок гомінкий.
Дітей по осені рахуєм!
Донька спліта вінки.
Сміється там двохлітній син.
Цвірінькіт небо розпира.
Повітря – груди.
Щастя не бракує.
III
Літ безліч пророкує
Зозуля звіддаля.
Літа, як квіти в свій вінок
Впліта дівчисько
Та веде танок.
IV
Від куреня майну доріжкою повз скло
Озерця, де в’юнків та раків
З карасями повно.
Над обрієм побачу як поволокло
Кремезну хмару, розмальовану під олово.
Десь бахне так, що задрижить земля.
Напустить дощ, заплаче немовля.
V
Смарагдо-сірий морок
Розітне, мов би відчайдуха мозок
Суцвіття кольорових плям
Та в райдузі повстане ямб.
І знаком благодаті осіяє
Той ангелів міст в Прав.
І руна блискавок-громів розтане
Де течія.
VI
І я, як прадід мій
В човні весляр веселий
Повз берегів ріки у Яв
Де повні села в світлі зоревих заграв
Поміж гаїв тисячолітніх
Своїх пісень співають.
Не чужих!
VII
Над зримим світом вочевидь
Олімпу золото кипить.
То Сонце наше, що в зеніті!
Почне у неба далечінь
Пташиний спів дзвеніти.
Блокнот мій вщент намочений дощем.
Але рядки лягли.
Вони тепер, як діти.
