Де мій край?
Де мій край? Там, де пісню співає повік Біловежа,
Там, де Німан на заході бачив ворожую кров,
Де на схилах Новогрудських тихі замріяні вежі
Та вишневі хатини вдивляються в сивий Дніпро.
Ти лежиш там, де Прип’ять ласкавими хвилями в’ється,
Де Софія пливе над Двіною, мов той корабель…
Там, де серце моє з першим кроком, як молот, заб’ється,
Коли б навіть сліпим та глухим я відвідав тебе.
Що сліпим? Навіть мертвим згадаю піднесені зорі,
Над рікою червоною тихий політ кажанів,
Білий парус на синіх озерах, широких, прозорих,
І бори-океани, і небо – розливи льонів.
Де мій край?
Там де люди ніколи не будуть рабами,
Що за юшку тягають ярмо й безпорадно мовчать,
Де міцні парубки молодими зростають дубами,
А дядьки, наче скелі, удариш – зламаєш меча.
Де мій край?
Там, де предки почили у хвоях красивих,
Де жінки, наче радісний сон у стогах на зорі,
А дівчата, як дощ золотий. Ну а ненечки сиві,
Як колосся улітку та сонце гаряче вгорі.
Там дзвенять невмирущі пісні гучно, в повнії груди,
Споконвіку звучить моя мова, булатний клинок.
Мова горда, та мова, що ми і тоді не забудем,
Коли сонце з землею завершать відведений строк.
Ти – наш край,
Ти калина червона під батьківським домом,
Листопадівських зірок густих полум’яниста рать,
Ти – наш стяг, що нікому, нікому на світі, нікому
Не дамо сплюндрувати, забути чи силою взять.
Ми клянемось тобі борозною найпершою в полі
І ріллею, що зможемо в сумі на неї лягти,
Ми клянемось тобі, що ніколи,
Ніколи, ніколи,
Так,
Ніколи не будеш,
Не будеш
Залишена ти.
