Де марево встає із-під руїн
Де марево встає із-під руїн,
На тихому подвір'ї на осіннім,
Був дім твій, що назвався рідним,
І ніяково жити було в нім.
Там очерети стін.
Брудні та напівголі
Стирчать маленькі пОтяги із колій,
І церкви розграбованої дзвін.
Там ллють дощі.
Де сонце помирає,
Там темрява навіки проростає
У замкненій малесенькій душі.
Там лИше епілог.
Де кровоточать рани,
Там горбляться порублені тумани,
І в них незграбно криється мій бог.
І з ним я танцював
Малим, що ніби й досі
Кружляю у навіженім хаОсі,
А ще колись я щастя відчував...
Те щастя лиш тоді,
Коли бува я плачу,
Бо бачу світ, бо світ безмежний бачу,
І бУло тОді затишно мені.
Те щастя лиш прийде,
Коли жовтаві стіни
Збудують мЕні спогади з руїни,
Й молитва нібито сама мене знайде.
