Буває доля б’є руками
Буває доля б’є руками,
Легенько плесне по щоці,
І вже цілує до безтями:
Лозина й пряник у руці.
І нас це мало зачіпає,
Зітхнувши тихо, ми йдемо,
І кажемо, що научає
Нас доля, начеб то в кіно.
Буває доля батогами
Б’є по плечах, по спині теж,
І ми страждаємо ночами,
“Чому – запитуємо – б’єш ?”
Ми скаржимось коханим, рідним,
Ридаємо та не спимо,
Та переносимо все ж гідно
Удари долі, живемо.
Але коли штовхне на землю,
Й ногами доля гамселить,
Не вистачає сил мізерних
І дихати в тяжку цю мить.
Схопивши голову руками,
Встромивши погляд у пітьму,
Хитаємо душевні рани,
Немов дитиночку малу.
Не кожен має сил піднятись,
Здобути віру й жити знов,
І легко нам тоді зламатись,
І стати привидом немов.
Але, стискаючись від болю,
Ту низку прикрощів спини.
Благай у Бога кращу долю,
Не розгинаючи спини!
