а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
а я – про дощ, а дощ – про те, що буде,
бредемо поруч, і бредем, бредем
у вечір, в ніч, у ранок призабутий,
а потім, потім, потім трохи в день.
я запитав, і він мене спитався,
водночас, воднораз, як близнюки:
стікати в небо ачи в землю щастя?
слова ачи зело у крій руки?
а я – йому, а він – мені відверто,
немовби й не чужі. немов… немов…
немовби народилися по смерті –
і закохалися в одну і ту ж любов.
друзяки трохи, доки не набридли,
допоки не навчилися мовчати,
допоки не згубили усі титли,
допоки ще не знали, що сократи ми.
а я – про дощ, а дощ – про те і се,
минає травень, але травам – в зорі,
я – дощ, а дощ – вже я – одне лице
за суттю, сном, снагою, видноколом.
