Виктор Харламов
Коли переживеш мене, той день
Що скнара смерть давно-давно обрала,
Мій прах... свою яскравість, знай, лишень,
У віршах не знайти... Старайся... Мало
В словах мистецтва мертвих почуттів,
Був квиток до станції
"Перша любов"...
Несподівано узяв
його.,
Жартома.,
Без розмов.
Часы, с работой тонкой не спешат:
Прекрасный образ время чтит случайно.
Волшебный лик увидеть каждый рад
И то, что нам дано природы тайной.
Знай, лето варварски ведёт к зиме
Ах, сколько роз, ромашек, незабудок
Цветочный мир подобен божествам,
Бог, сколько роз, ромашек, незабудок;
Есть гибискус, азалии.., рассудок..,
Любви их.., избранных, знакомых вам...
Намедни, жизнью не прощён,
Спросил я визави:
"Таинственна ли жизнь ещё?"
- Таинственна, в любви!
Достаток в таинствах вчера,
О, Муза, я один з дітей твоїх.
В натхненні, прикладах емоцій дивних,
В дороговказі теми примх, так, в них,
Папір, лиш тільки засіб мрій чарівних.
У мене, у віршованих рядках,
Від турбот поспішаю у ліжко,
Відпочинку там щастя бринить...
Розум мій, відпочинь; тишком-нишком
Не гальмуй праці кращої нить.
Подолати думок кращі ролі
Служіння муз не терпить суєти;
Прекрасне має бути величаво:
Та юність завжди радить нам лукаво,
Гучні нас мрії радують мети.
Всеж схаменуться - пізно, ми у "брами"!
Из одиночества любви зимы,
Не вырваться к теплу, в эмоций ране.,
Есть отчуждённость огорчений... - мы.,
Из множества подобных в океане...
Не гарно знаменитим бути,
Бо не здіймають нас увись:
Архів зів"ялий, атрибути,
Що з рукописами десь зрослись.
Знай творчості самовіддачу,
Для мене думка, наче хтива плоть.
У просторі, не дивлячись на межі,
Переношуся я туди, де хоть
Ще царствує... Господь, за кожним стежить.
Чи стріли полетять за горизонт,
Слова живут подольше, чем стихи;
Слагая нумерацию последних,
В след им своё, немое: хи-хи-хи,
Произнесёт свидетель, не наследник.
Знай, тяжесть слов всегда ведёт в забой,
