Штігер Роман
ми зовсім не схожі із
цими перехожими
ми гоїмо зранені лікті
й коліна прикладаючи подорожники
ми точно це зможемо
бо слова не бувають порожніми
тільки треба повірити
бо з божою поміччю
по закінченню будь-якої історії
ми лічимо дні покалічені до народження нової
як перелітні птахи завжди хочемо
хоч колись полетіти із клітки у вирій
і бути вільними знову
не зробивши ніякого злочину
це добре що хоч віримо в це
бо серце то вільне а доступ закритий нажаль
зашивай мені рани небесами
підсипай солі під ноги зимою
ламай біль на шматки до безтями
бо це все що у нас було з тобою
ця нудьга проростає у контури
і повітря вплітається болісно
пропускай через себе все порівно
я повішусь дощем
на твоїх обважнілих повіках
і вітром між пальцями
пробіжусь босоніж
ти знаєш не розказуй
мені про завтра
бо майбутнє вже
подорослішало
блукаю руками у твоєму волоссі
ми босі бредемо бозна-куди
до осені рудоволосолої
здавалось прийдемо
здаватись?
не хочу! тільки знову не йди!
не потрібно цих прощай і до завтра
до кращих часів дороги не йдуть
Грався вітер із твоїм волоссям,
і шуміла вода у річках.
Ти стояла самотня і боса,
свіжі квіти тримала в руках.
І шукала, можливо, кохання,
цю краплину – солодкий нектар.
Але знала, що прийде востаннє
будь ласка не говори зараз нічого
будемо дихати тишею
будемо пити погляди серпневих світанків
будемо ковтати кулі від болю і пігулки від часу
нажаль у нас закінчився тютюн
скоро світатиме а ти тремтиш як струна
невміло обіймаємось із краплями дощу
виношую в лоні ідею
і де я тепер після
наших вчорашніх істерик?
все стерто й
каліцтво пророків не зовсім тілесне
душевне скоріш
поріж
розчленуй на кавалки всі дні що пройшли
час зав’язує нас
у вузли
а ти
зав’язуєш мені серце весною
перекрий всі доступні шляхи
бо сьогодні я втрачу свідомість
і біль не залишить
на серці віршів
порцелянові сни розбиваються веснами
немов воду веслами сікти
ні я
ні ти
не знаємо вчорашньої миттєвості
стій
зажди
не йди