Володимир Каразуб
Я народжений її поцілунком свого покликання,
Що переплавляє сонце колишніх богів
На її золотавий ґудзик чи може розкішну фібулу
Якою вона ув’язнює мою свободу
Звільняючи власну.
А день огортає мене в білосніжну тогу.
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідома,
Коли б я міг
Воскресити твій майже забутий голос
У провінційній квартирі,
Яку обживають давно як, чужі голоси,
Через стільки часу, віддаленості від нього,
Нахлинуть з відлунням схололі, потерті часи.
Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Любов така і час такий:
зітри всю хіть, зітри весь жаль,
зітри з очей позір палкий,
хай буде чистою скрижаль.
Любов така і час такий.
Немов закляття вирок свій
Лишень тому, що більшає в мені
Злиденний світ і скиглить край притулку
Твого, в розтоптаній походами землі
Не знатимеш спокою й порятунку.
Не ллється в бронзі мить твого тепла,
...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Повільно дрейфують слова
По душах в розломах речень.
Серце - півострів гарячих течій,
Розкололось на острови.
На одному із островів
Мис Любові заходить в море,
В цей світ, що з каменю, землі й піску,
Води та пилу, куряви і вітру,
Дощів холодних, злив, громів тріскучих,
Гарячих сонць і білоклубних хмар,
Приходять сни розбурхані під небом
Стихій, війни, любові, чванства, страху
Коли я слухаю тебе, розумію,
як не потрібно мовчати, щоб
нараз не сказати лишнього.
Серпневе сонце витягується стрічкою
скотившись з дахів вздовж вулиці і
О, сьогодні вона заговорить тебе.
На ній маска, - маска давня, лиха, потворна,
Вона виходить з куліси розірваної пополам
І в обійми холодні горне.
- Ядолов! Ядолов!
Наче марево, морок марево!
Тепер, коли ви навпроти
ледь подавшись натомленим профілем
в сторону,
здається, чіпляєтесь ниткою голосу
за вушко ще гострого слова;
шепотом,