Королева Гір Клавдія Дмитрів
Вшановуєм пам’ять про нього сьогодні,
Ця постать велична для нас навіки,
Ніколи ті очі не були холодні,
Писав про життя він і вірші, й байки.
Він генієм був, для нас ним і зостався,
Жіноче щастя…В чому його суть?
І як воно насправді виглядає?
Само приходить? А чи може звуть?
Та й адресата де воно чекає?
Яка доба, а звісточки немає,
Нема дзвінка… до цьо́го ж за́вжди був,
А мама на ту звісточку чекає –
Це з перших днів війни́ синок збагнув.
Нема дзвінка, думки́ взяли́ся роєм.
Із долею рахунки не зведе́мо,
Й не станемо із нею у двобій,
Й нічо́го їй своє́ не доведемо,
Хоч скільки б не було перипетій.
Ми мусимо до неї прислухатись,
Й перечити не можемо ніяк,
ВИПРОВАДИНИ Й БАЖАННЯ
Добіг кінця…Ой ні, ще добігає,
Ще мить якась і пі́де він від нас,
Всі брами за собою закриває.
Та що чекає у Нові́м на нас?
Стоять герої за Бахму́т
І ні на крок не відступають,
До ПЕРЕМОГИ в них маршрут,
По ньому са́ме і ступають.
Низький уклін тобі, солдате,
За те, що ти нас бережеш,
Подяка щира, лю́бий брате,
За нас у бій із орком ідеш.
Нас мужньо всюди захищаєш,
Ти запалив в мені вогонь,
Між нами і́скра зародилась,
Тепло́ відчулось від долонь,
Та і́скра в серці поселилась.
Він гріє душу, не пече,
Вишиванка і калина,
Вишивана Україна,
Колоситься всюди нива золота́,
Срібні ро́си на покосах,
Стрі́чки вплетені у ко́сах,
Покоління українців підроста.
Чотириста, а наче сталось вчора,
Чотириста страшних запеклих днів,
Коли ввірвавсь вже сповна́ потвора,
Й тоді в нас розгорівсь страшенний гнів.
Я горда, що я українка,
Цього не соромлюсь ніяк!
Щодень – це новая сторінка,
Й від долі щодень якийсь знак.
Навко́ло все палає у вогні́,
Горить садочок, а у нім – дитина,
Вогненні язики́ вже у вікні,
І моторошна бачиться картина.