Ірина Сас
Коли біди у небо вплелися,
І померкли маленькі світи..
Коли дій затупилися вістря,
І не тямиш, куди далі йти..
Тихо падає парами листя,
Й поруч з ним пролітаєш ти..
Розумієш, що мусиш вціліти,
Була в кожного з вас гульвіса-
Неморальна примхлива баба,
Що знімала сама завісу,
Віддавалась твереза й п’яна.
Була в кожного з вас тямуща,
Неприступна мала дитина.
В книгах своїх шукала щастя
Я всього лиш твоя уява.
Коси мої- то жовте багаття.
Часом мудра, а часом п’яна
Йду до тебе у білому платті.
То чарівна й надмірно тиха
Я гуляю по парку боса.
Та частіше нестерпна й дика
Рівно о сьомій,
п’ятій ранку..
У день, вночі
чи на світанку..
У поїздах,
в маршрутці з чаєм..
У снах, у сповіді,
у славі..
У день, вночі..
Коли згаса
усе, що легко губимо..
Побережуть хай небеса
Всіх тих,
кого
ми
любимо
Що ти, люба ? Не плач!
Вгомонись!
Тонуть в сльозах заплакані очі.
Що ти знаєш, мала ?
Не журись!
Кожен день, як недоспані ночі.
Не без смутку, дурна..
Перестань!
В місті сумно сьогодні й тихо.
Легким шурхотом сірих сов
Плаче ніч, у тумані зшита,
Про утрачену кимось любов.
Скорблять площі й безлюдні вокзали,
Побивається жовта верба.
Тонуть в смутку осінні каштани
Так тяжко буває мовчати..
Крізь дощ я несу цю покуту.
Навчи мене, любий, кохати
Холодну, примхливу, замкнуту!
Така вже буваю бездушна..
Лиш очі твої, мов магніти,
І небо паде непорушне..
Залишайся, прошу, залишайся,
Проникаючи в душу, як сміх.
Бо там небо уже зазіхає
На зірки твоїх ніжних повік.
Повертайся, завжди повертайся
Не до тіла-лиця, не до ніг..
Там на кухні, між іншим, для тебе
Зачепились слова об скелі.
Розтрощились, зламались, змаліли.
Що вони ? То самотні пустелі.
Це плоди ні на мить не доспілі.
Нам словами кричали і мліли.
Понеслися злощасні, втонули..
Та вони лиш простелені мрії,