Ірина Хутко
У тепле літо завітає казка.
За плечима у неї – слів добрих в’язка.
Із тихих хмаринок і сонця запрошена,
На крилах бджолиних, пилком запорошена,
Стара-старесенька, запрошена у гості,
Яку забули вже усі дорослі.
Осінній спокій синього неба-дива.
Сивий туман – казка лебедина.
Спадає листя Осені на плечі.
Спадає сенс на буденні речі.
Слухай, слухай
Вдумливо свій голос
Той, що усередині живе
Простає в серці, наче колос,
Проростає і цвіте.
Слухай, слухай, що він каже,
Як я люблю ті літні вечори!
А цього літа їх було так мало.
То все ішли роки, роки, роки
І літні вечори вкорочували й крали.
Подивлюсь в календар, – а він мені пророчить
Золоту колиску гойдає хмаринка,
Місяць молоденький з моря вирина...
Там у тій колисці тихо спить дитинка,
Ніжну колискову зіронька співа.
Довго бігла пагорбами неба
І збирала оберемок квітів.
Сонця поцілунок – цей букет для тебе.
Сто прощань і сто привітів.
Із сотні днів і тисячі ночей
Летить душа понад століттями,
Звільнилась від тяжкого світу,
Гуляє десь понад вітями,
Лише свобода й ніякого гніту.
Згубила свій стан, лице і коси,
Лише одна-однісінька душа.
Весняний ти, ніжнобарвінковий,
Із пелюстково-лагідних пожеж
Миттєвий, вічний і довіковий.
Ти степ – широкий степ без меж.
Ти зоряний, ти співаний, ти мріяний.
Ти прийшов до мене ще до ночі,
Ніби вітер, у хату влетів.
Зупинивсь на порозі, вдивляючись в очі.
Ти мовчав. Ти чекав і німів.
Я дивилась на тебе, вечірнього гостя:
Твої плечі упали, лицем посмутнів,
Зірвався шалений вітер
І страшенна, страшенна злива.
Я брела по струмках. Щаслива.
Бігла й сміялася:
– Літо.
"Іn vino veritas" - так римляни казали,
Що значить "істина в вині".
О, всі філософи, і мудреці, і дидаскали
Мабуть, не знали - істина в мені!
Казав Шекспір: "Життя театр!"-
Любистку мій! Ти висіяний з сонця!
І дотики твої обпалюють пісок.
Ніжнопісенний дощ - хтось стукав у віконце.
Це ти? Це ти. Напоюєш бузок.
Ти всі стихії! Дощ і грім, і урагани!