Ірина Вірна
Зірка пізня чаклує у небі,
Гукає до себе ранкову зорю.
Місяць палає перед тим, як умерти,
І пісню співає останню свою.
Ні, то не місяця плач – соловейка,
Із мене витікають слова
Як із розбитого глечика - без дна
Повільно так
Слово за словом
Як крапля за краплею...
І раптом потік нестримний
Під тихий шелест ніжних крапель дощових
Так добре мріється й чекається на краще.
Приворожить,
заколисає,
поведе за думку-нитку в сни,
Щоб забуття вточило вік по краплі.
Я можу жити інакше:
розплесканою на асфальті калюжою...
причаївшись на небі легкою хмариною ...
припорошити землю градом колючим ...
очі пророчі
сни жіночі
загадка як казка
пісня - то ласка
хмари-тумани
зорі, як очі
На сім замкІв закривається світ.
На сім частин зруйновано дім.
Нема родини, немає тепла.
Усе втекло геть без добра.
Закриєш ти душу від мене.
Я відключаю почуття
Навмисне
Так хочеться прожить життя
Корисно
Я забуваю про своє
Ти читаєш
Чужі вірші
І співаєш
чиїсь пісні.
Де твої особливі,
Колись було... А, може, ще щось буде?
Ні, не з тобою. Я не повернусь.
Я буду йти собі, як ходять звично люди,
А не повзти з обламаними крильми.
Я б так хотіла раптом все забути...
Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли...
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?
Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
Я несу тобі квіти -
Світанковий жмУток.
Весняні мрійноцвіти -
мій тобі подарУнок.
Я несу тобі сяйво,
Занурююсь у поетичний світ Сковороди…
Шукаю в нім красу... Добро у нім шукаю...
Можу я любити небо,
Можу я летіти з вітром,
Можу я сміятись з сонцем,
