Ada Yelagina
я жадібно згинаю брови,
в озернім склі
твій видивляю дім.
стояти поряд,
нахилятись поряд
і бігти між очей,
у ящірці кожній живе дракон.
нехай її мова до тиші близька –
таїть під собою найтонша луска
жагу і тропічний циклон.
мої міста – полотнища потерті,
червоно-сині голок перехрестя,
низьких терас, високого безчестя
крихкі стоповерхові валуни.
моя оселя – непрозора колба,
щоб ніч ставала в вікнах на диби,
дивився на місяць червоний,
на воду, яка прибувала,
на тіні,
які стерегли
русалок в тонких очеретах –
нагих, у перстенях коштовних,
і снить в мені це дерево печалі
на жовтім гіллі золотаві ниті
хитаються над сяєвом опалим
а я би все віддав на цьому світі
щоб знов прийти під сонцеверху крону
наші вікна виходять на захід.
наша пам'ять відтворює довге завершення дня.
як за краєм земного котла
засинає предвічна зоря,
так і ми розмикаємо коло,
мов губи від спраги.
я знов танцюю на битому склі,
на кахельних плитах,
на чорному зіллі.
себе відпусти, мене відпусти,
холодне румовище, доме зітлілий
сіра пташко ти живеш у мене за рогівкою лівого ока
б'єшся там у стелю набілену
у вікна сухі і глибокі
скляні коридори виходять з кімнат
і стають твоєю дорогою
дощ вже давно перестав омивати
коли я думаю, кому віддавати
побачене,
то, ніби відкриваю йогурт, -
а знаходжу під кришкою небо -
із полярним огнем,
і льодом,
стає попелясто-рожевим
небо прогірклої просині,
в'язкий рудуватий туман
сповзає у ями і люки.
може, ми діти несправджені?
немов ненароджені досі ми –
розповзається перше затемнення літа
ярі персні гарячі овали
на лиці би твоєму піднятись і вийти
тільки дай - так би й зацілували
і уся в нім твоя нерозважлива вдача
ти заварюєш чай і лягаєш на стіл -
мій сніданок готовий,
я себе відпустив.
