Сергій Біленький
У секунди вільного спасіння,
Де тебе чекає лиш вода.
Метроном чекає воскресіння,
Щоб спинити прожиті літа.
Що там з тебе лишиться на полі?
Знаєш, я себе не пам'ятаю...
Бачив колись у калюжі сумній
Чим дихав зранку? Пітьмою бажаю?
Я не скажу... У тумані надій.
Де я і як я? Чому не пізнаю
Від холоду німіють душі наші
Серед цих тіл, що втратили життя,
Нас вже нема, ми вже пропащі
І хай ми стерті крізь буття.
Про тих, хто зник з землі у тиші,
Піду в розквітчену самітність,
Коханий в минулому часі,
Щоб чути турботи обрітність
Зануритись в морі і джазі.
За хвірткою більше визнання
З тобою серцем бути можна,
Коханим бути - аж ніяк
Коли настала мить тривожна
Від нас лишився переляк?
Минає час, але не спогад
Вільний крила не потрібні,
В них без пір'я небо є
Хто шукає шанси хлібні
Потім скажи не моє.
В тому й воля - просто жити
Знайти притулок у холоднім полі,
У тому, де тебе не віднайдуть,
І може, ґлузд втрачаючи поволі,
Себе знайти, як честь чи гідну лють.
У чому є мої першооснови?
Не пишу гарних я віршів,
В них між рядків тепла немає,
Щоб так, немов хтось обіймає
Та поцілує в кілька слів.
Та залишись на мить зі мною,
Агов, за мною хмари!
Ні, ми хочем спати,
Бо з сонцем рано нам вставати,
Куди там ваша боротьба?
Агов, то, вітре, здійми силу!
Багато озону на літр крові,
Відчутний і запах трав польових.
Що ти ще розумієш в любові,
Серед рядків невимовно простих?
Болю дістану від крапель цих ніжних
Я ходжу завжди сотнею кімнат,
У кожній є вже власна роль для мене,
Я сплутав ролі, все, як каземат,
Пробачте всі - тут буде nota bene.
Мій ґлузд мене лишає сам на сам
Що мені тобі ще прокричати
Полум’ям розбурханих зіниць?
Ти весь вечір проридала в чати
Я ж тут на підлозі горілиць.
Дим в ночі – агонія цигарки